Отець Стефан був хоча і добрим, але досить неадекватним (можливо трохи юродивим). До нього зверталось чимало людей. Хтось за порадою, хтось із запитанням. Та більшість із них повертались, по меншій мірі здивованими, хто збентеженим а дехто навіть розчарованим. Говорив він усе щось не те… не те, що хотіли почути. І, можливо, в цьому була його цікавість і унікальність.  Якось у січні, який того року був більше схожий на березень, я цілком випадково зустрівся з отцем Стефаном, він ніс якісь важкі сумки, можливо з вокзалу. Я, звикши бачити його на церковному амвоні, або на сповіді в „ризах і рясах”, з великим подивом дивився на заклопотаного отця, який з усіх сил пхав поперед себе важку торбу. І тут сталось те, чого я не очікував, – ми зустрілись поглядами. Отець Стефан стурбовано, але досить ввічливо кивнув мені головою у знак привітання. Мені нічого не залишалось, як привітатись, хоча так хотілось залишитись непоміченим. Підійшовши, я запропонував допомогти, а батюшка без зайвої скромності погодився… Довелось допомагати, хоча й не дуже хотілось.  Ми йшли кілька секунд мовчки і якось ніяковіючи я почав:– Цього року зима нікудишня, ні снігу ні морозу, Водохрещі наближаються, а тут дощ накрапає…– Таки так, я не пам’ятаю такої зими, - зітхнув отець…– Напевне Господь карає, - продовжував я розмову, хоча згадав правило, що люди розмовляють про погоду, коли не мають більше про що говорити, але говорити зі священиком я дійсно не знав про що.І тут він каже:- Для мене Водохрещі є найбільш сумним святом.Це було в його стилі, інколи так він починав свої проповіді, і це зразу привертало увагу присутніх у храмі, навіть бабусі, яких важко було чимось здивувати, прокидались по своїх закутках.Я запитав:- Чому це „Йордан” є для вас сумним святом? Наскільки я знаю, для вас – священиків - це є найбільш „прибуткове” свято: люди ідуть по свячену воду, ви ідете з нею по хатах, який-не-який дохід.– Правду кажеш, але я не я не про гроші, а про людей.– А що з людьми, вони такі, як і завжди, - перебив я.– Такі, як завжди, – зітхнув отець, - але ж ми не повинні бути таким як завжди… буденними і злиденними духом. Коли люди приходять до храму, вони помітно міняються. Не лише зовнішньою поведінкою, яка інколи буває лицемірною, але, що найважливіше, в душі пробуджуються світлі почуття. Мир, просвітлення, душевна радість. Цей мир та радість не у всіх душах затримується надовго. Як у євангельській притчі про сіяча, інколи мир душевний заглушують мирські турботи, згадується задавнена неприязнь і ненависть, закрадаються злі помисли… і, душа знову залишається порожньою. Наступного разу до храму важко зібратись, весь час якісь турботи і лінь. А на Водохрещі всі села і міста збираються біля храмів, і тут відбувається диво!– Яке диво? - перепитав я.– Навіть не одне диво, а відразу декілька. Перше - це освячення води. Ти напевне знаєш, що освячена вода має незвичні властивості, вона може десятиліттями зберігатись у відкритій посудині і при цьому не псується, не пліснявіє, і залишається такою ж, як і була спочатку. Тоді як звичайна вода невдовзі отримає зеленкувате забарвлення або набуде неприємного запаху. Освячення води на Водохрещі є „звичайним” християнським дивом. Чудом, до якого люди вже звикли, і післязавтра ти сам це побачиш.– А про інші дива на Водохрещі я і не чув. Є ще і незвичайні? - злегка підсміювався я над дивакуватим отцем.Ми зупинились перед невеликим пагорбом, розтираючи сліди на руках від важких сумок. Мене дійсно цікавило, що вигадає батюшка на цей раз. Приблизно я здогадувався, що йтиме про людей, але що саме…Поглянувши на мокрий асфальт, отець промовив:– Вода змінюється, а люди – ні! Пам’ятаєш, - не підіймаючи голови, продовжував він говорити, - Христос не творив жодного чуда просто так, для показу, щоб когось здивувати. Все творив для людей і заради них. Щоб пробудити їх і допомогти стати іншими. Він допомагав і допомагає тим, хто на Нього уповає і кому Він потрібний. А кому Христос потрібен сьогодні? Переважній більшості із тих, хто іменує себе православними християнами, Ісус із Назарета взагалі не потрібен. Той Христос, який прийшов у світ заради нас, який охрестився, жив, страждав, був розіп’ятий. Кого цікавить, що Він приніс і для чого Він прийшов? Потрібні дива, вода свята, красиві традиції… На Водохрещі це стає видно неозброєним оком.На початок святкового богослужіння я не встиг, а через те, що прийшов на середину служби Божої, було важко протиснутись до храму, людей було безліч, а ще більше було надворі. Всі були із сумками і пластмасовими банками. Стояв і я. Всі чекали Великого освячення води.Біля мене стояла бабуся з онучкою, в руках у бабусі, яка виглядала на років п’ятдесят, був візок із двома п’ятилітровими бідончиками.Дівчинка була по-дитячому непосидючою і зазираючи по боках, надокучала бабусі:– Ну когда священники освятят воду, когда уже мы пойдём домой?– Анжелина, стой ровно, не крутись, – вгамовувала бабуся онучку, – скоро выйдут священники, у них есть серебряный крестик, который все бактерии и микробы убивает, его опустят в воду, и когда она зарядится и наберётся позитивной энергии, мы наберём и поскорее пойдём домой.Широко відкрились двері храму, зі святковими піснеспівами виходили священики, за ними великий натовп людей. Почалось освячення. Люди тіснились, мов на ярмарку, почались лайки і штовханина. Десь розбилась банка, скрипіли візки.Священики молились, але їх ніхто не чув, і, здавалось більшість навіть чути не хотіла…Зійшло сонце. Я вимкнув мобільний телефон, щоб не турбували, і пішов у найближчий сквер. З порожньою банкою кілька годин блукав засміченими алеями парку. Щось трапилось. І цього разу, здається, таки зі мною…