Дорогі брати і сестри, вельмишановні вчителі і викладачі, дорогі діти, дорогі батьки! Сьогодні нас зібрала надзвичайно радісна подія, яка, я певний, мала б залишити свій слід в серцях і пам’яті кожного з нас. Нині ми розпочинаємо новий навчальний рік молитвою на символ того, що, як християни, ми віримо, що «без Бога ні до порога». Дуже часто люди, проживши навіть ціле життя, думають, що в їх житті багато чого залежить від них самих. Це є правильним лише в якійсь мірі.
Насправді християни, люди віруючі, давно переконалися в тому, що, як я щойно сказав, «без Бога ні до порога». Тому сьогодні, здавалося б, відбувається така собі звичайна світська подія, але вона починається молитвою до Бога. Ми з вами повинні розуміти, що в нашому житті все залежить не тільки від нас самих, і навіть не стільки від Самого Бога, як, власне, від того, як ми зможемо налагодити з Богом стосунки, наскільки якісною буде ця співпраця – людей і Бога.
Я сьогодні пригадую уривок Святого Письма, де Господь, навчаючи людей, розповів притчу про таланти. Багато-хто з вас напевно знаєте її, бо неодноразово читали, або чули її в храмі. Хто не знає, тим я коротко перекажу зміст. Суть притчі полягає в тому, що Господь Бог рано чи пізно хоче від кожного з нас звіту за ті таланти, які ми отримуємо. Хтось може мати один талант, і розвинути його; а хтось може мати і десять і сто талантів, але закопати їх. А тому Церква, держава, і суспільство загалом намагаються прищепити кожному ще з дитячих років розуміння цієї важливої місії: вміти побачити, вирізнити свій талант, і, якщо й посадити його в землю, то так, щоб він згодом приніс свій плід.
Ця притча є дуже важливою для кожного християнина. Та в першу чергу вона є важливою для вас, молоде покоління. Тому що перед вами стоїть багато доріг, багато шляхів, які ви можете обрати. Поки що ви є ще самі господарями свого життя. Як то дерево краще доглядати тоді, коли воно ще молоде, так і наше життя: його можна спрямувати лише тоді, коли ми ще молоді, коли маємо сили. Однак дуже часто ми не маємо розуміння того, як ми повинні поводитись, як ми повинні думати і чинити в тих, або інших випадках. Тому Церква дуже часто нагадує нам цю притчу. Це тому, що вона є ключовою в будівництві як нашого духовного, так і світського життя.
Хочу привітати весь педагогічний і викладацький склад з нинішнім святом, бо це є радше ваше свято і свято батьків ваших студентів, оскільки самі ваші підопічні, можливо, не повною мірою усвідомлюють всієї важливості. Отож, хочу побажати вам багато терпіння, наснаги і любові до своєї роботи. В нас, викладачів і священиків, є багато спільного, оскільки ми всі покликані до одного – робити своїх учнів або інших людей кращими. І часто ми повинні розуміти, що якісно змінити чуже життя ми не зможемо до того часу, поки не змінимо самі свого життя. Як може дати хтось те, чого сам не має? Тому в першу чергу Церква нагадує всім вам про величезну відповідальність педагога, який, віримо, що з промислу Божого, був покликаний на цю Божу науку і до цієї праці.
